Одним з гострих питань, які виникають сьогодні в суспільстві, є питання мови. Українська чи російська, угорська чи болгарська і т.д. То тут, то там ми чуємо, як це питання знову і знову вкидається в суспільство для активного, а часто і агресивного обговорення.
І такі вкидання є, чесно кажучи, успішними. Суспільство радикалізується навколо мовного питання посередництвом заборон, сумнівних ток-шоу, факельних маршів, інтернет-баталій проплачених коментаторів на сторінках соціальних мереж.
Та чи знаходиться правда такими методами? Відповідь, напевно, кожен дасть свою. Хоча, по факту, бачимо, що ні.
Заборонні та агресивні методи впливу на суспільство призводять лише до посилення градусу роздратування. І це явище з кожним роком все більше і більше охоплює голови людей. Це породжує нову мову українського суспільства – мову ненависті. Ось саме це і є тією далекою, але досяжною метою сучасної гуманітарної політики і Україні.
Ненависть, нетерпимість, недалекоглядність – це ті чинники, якими політичні діячі намагаються керувати українцями. Такі методи управління використовуються задля ще більшої розділеності, роздрібненості громадянського суспільства.
Офіс політичної партії «ВО «Факел» бачив немало людей, які говорили російською мовою. Але те, ЩО вони говорили було справжньою дорогоцінністю. Щирі слова болю за рідне місто, за рідну державу, за майбутнє країни звучали тією мовою, якою говорило їхнє людське серце. Але ті ж російськомовні громадяни на питання про державну мову в Україні відповідали однозначно: «В Украине государственный язык – украинский!»
Українська мова – безцінне творіння тисячоліть людської цивілізації на цих землях. І вона не повинна ставати інструментом брудних політичних маніпуляцій.
«Як парость виноградної лози плекайте мову. Пильно і нестанно. Чистіша від сльози вона хай буде. Вірно і слухняно нехай вона щоразу служить вам, хоч і живе своїм живим життям», – сказав у 1956 році М.Т.Рильський. І про цей його заповіт українські політики сьогодні зовсім забули. Натомість наша унікальна мова наповнюється протистоянням, замість того, щоб любов’ю до рідної землі й до материнського слова надихати серця людей до збереження і розвитку нашої України.
Між українцями, на відміну від політиків, немає конфлікту у питанні хто якою мовою розмовляє. Бо найголовніше у будь-яких словах – це той зміст, який вони несуть. І кожен з нас, хто справді любить свою країну, повинен докласти всіх зусиль, щоб зупинити ту тенденцію поширення мови ненависті в Україні. Від кожного з нас сьогодні залежить, чи стане Україна єдиною, або ж ми дозволимо тим, хто розриває державу на шматки, маніпулювати свідомістю суспільства. Тому, українцю, закликаємо тебе зупинити поширення мови ненависті у суспільстві.
Слово кожного з нас – це зброя 21 століття. Тож нехай наша зброя стане інструментом творіння, а не знищення країни.
