У 1715 р. Біла Церква (точніше, пустище на її місці) була офіційно передана до Речі Посполитої. Поляки, прийшовши в недавно досить густо заселений край, тепер скаржилися, що тут не зустрінеш «і живого собаки». Тимчасово втратила своє значення й Білоцерківська фортеця – охороняти родючу пустелю не було сенсу.
Польська шляхта ніколи не втомлювалася дбати про своє сите майбутнє. Були вжиті заходи щодо повторної колонізації краю: на Білоцерківщину стали запрошувати селян із Галичини, Волині, Полісся. Їм дозволяли засновувати слободи, у яких населення на кілька десятиліть звільнялося від податків і повинностей. Внаслідок цих процесів життя на Пороссі знову пожвавилося, а у місті ожила діяльність ремісників та торговців.
У середині 18 ст. Біла Церква ставала все більше схожою на польське місто. У білоцерківському замку оселився заможний магнат Яблоновський. Він поділив Білоцерківщину на окремі маєтки, котрі віддавалися в управління представникам шляхти. Красиве шляхетське життя базувалося на постійному збільшення панщини та різних повинностей, і тому в українському середовищі назрівало невдоволення владою. І як наслідок – по Правобережжю прокотилася хвиля гайдамацького руху. До гайдамаків (це слово означає «розбійник», «волоцюга») йшли дуже різні люди – селяни, міська біднота, солдати-дезертири.
Одним із перших помітних соціальних заворушень було повстання 1734 р. (коли у Білій Церкві ув’язнювали козаків, що перейшли на бік гайдамаків), а в 1750 р. мало не вся тогочасна Київщина опинилася в руках повсталих.
Апогеєм гайдамацьких виступів стала Коліївщина 1768 р. Як це вже бувало, основним приводом для соціального вибуху стали релігійні утиски. На початку 1768 р. польський король проголосив формальне рівноправ’я католиків, православних та протестантів. Це стало приводом для виникнення протесту в середовищі польських шляхтичів. Вони зібралися у м.Барі на Поділлі й проголосили так звану Барську конфедерацію. Наслідком був спалах релігійного фанатизму цієї частини шляхти: конфедерати нищили православні монастирі та храми, мордували та вбивали українців. Насильство не породжує доброзичливість, тому українці відповіли шляхті такою ж жорстокістю. Гайдамаки оголосили справжню війну шляхті і заодно євреям-орендарям. Їх винищували всюди, де тільки могли. Найкривавішою була розправа в Умані, де загинула не одна тисяча чоловік.
Повсталі розповсюджували звертання із закликом повстати і скинути із себе рабство. Ряди коліїв поповнювалися як селянами, так і «польських міст жителями», а отже, і білоцерківцями. Коліївські ватажки вирішили захопити всю Київщину і, зокрема, четверо опорних міст, серед яких чільне місце посідала Біла Церква.
Колії проголошували звільнення місцевих селян від панщини та повинностей.
Однак, це тривало недовго. Польська влада звернулася по допомогу до російської імператриці Єкатєріни 2, і та не відмовила давньому ворогові Росії. На Правобережжя вступили російські військові частини генерала М.Кречетнікова. Повсталі мали довіру до православних одновірців, що й привело їх у пастку. Шостого липня 1768 р. генерал запросив на банкет М.Залізняка, І.Гонту та інших ватажків. Тут їх було підступно схоплено. М.Залізняка, як російського підданого, було заслано до Сибіру, а І.Гонту та ще кілька сотень коліїв передано полякам, які піддали їх нелюдським тортурам і лютій смерті.
Особливо лютували каральні команди у містах та містечках, адже козацьке та ремісниче населення чи не найбільше боролося за свою свободу. Тому шляхта не бачила від цих категорій населення великого зиску в сенсі панщини. А от загрозу вони становили – козаки мали військову підготовку, а міщани могли виробляти зброю та різну необхідну на війні амуніцію. Тому міські населені пункти особливо відчули весь жах кривавих репресій. Так, у містечку Тетіїв було побудовано шибеницю, на якій страчено до 1000 місцевих жителів, що брали участь у повстанні. Для тогочасного невеличкого Тетієва це була гуманітарна катастрофа.
Ще багато років поспіль на дорогах Київщини було видно шибениці, стовпи і палі, які використовувалися шляхтою не так для страти, як для отримання «позитивних» емоцій і залякування місцевого населення.
Це все відбувалося менше, ніж триста років тому… Знаймо про це…
