Конституцію України ухвалили 28 червня 1996 року, встановивши державний устрій, порядок і принципи існування молодої держави. Відповідальність за життєдіяльність країни було розділено між певними гілками влади, зокрема президентською та парламентською.
Та чи справді все так сталося, як планувалося? Чи беруть на себе відповідальність ті, хто під кожні вибори не полишає можливості вкотре випробувати долю в боротьбі за владний Олімп?
І якщо кожен українець хоч лихим, хоч добрим словом, та все ж може назвати всіх президентів за роки незалежності, то з партійною історією дещо складніше…
Бізнес і парламентські фракції – чи не найдавніший дует в історії української політики, який уже став її особливістю. Зараз в умовах сучасності фінансово-промислові групи настільки збільшили свою зацікавленість у політичних процесах, що розміри їхніх апетитів – уже ні для кого не секрет. Саме тому з такою силою останнім часом проштовхуються закони, які жодним чином не сприяють становленню стабільності країни. За ширмою новітніх реформ вкотре відбувається черговий грабіж держави. Чому все саме так – спробуємо розібратися в межах цієї статті.
Історичний екскурс
Узагалі, історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням ще другої половини 19 століття. Та все ж ми зупинимося на нашій новітній історії. Процес формування вітчизняних політичних сил мав свої особливості, вплив яких відчутний і в сьогоденні.
Після розпаду Радянського Союзу і зникнення однопартійної системи, партії на теренах молодої України почали рости як гриби після дощу. Яких тільки назв не зустрінеш у довгому списку з понад 300 пунктів. На першому етапі появи політичних партій механізм їх утворення відбувався переважно «знизу – догори», а їх лідерами ставали представники технічної та гуманітарної інтелігенції («Народних рух України») або ж люди з колишньої номенклатури (НДП).
Пізніше, у 1998 році, було запроваджено змішану виборчу систему, і це нововведення посилило позиції добре організованих партій, які могли забезпечити власну перемогу з використанням адміністративного та фінансового ресурсу.
А де ж взявся той ресурс? І чому в одних партій він був, а інші його не мали?
Потужний ресурс з’явився в тих політичних сил, чиї вожді/родичі/соратники були причетними до першої хвилі так званої приватизації, яка відбулася в Україні в 90-их роках. Колишні номенклатурники та їхні юристи, як ніхто інший, володіли інформацією та мали змогу за безцінь скупити майно в минулому потужної економіки. Населення, відкинуте за межу бідності, прощалося зі своїми приватизаційними ваучерами. А той, хто знав, що з ними робити, за «три копійки» ставав володарем заводів, шахт, комбінатів. Саме так з’являлися перші промислово-фінансові групи Суркіса – Медведчука, Пінчука, Бакая, Коломойського, Ахметова, Рабиновича та інших. У той же час з’являються такі територіальні групи, як «дніпропетровська», «донецька», «харківська», «галицька». Вони поділили між собою найбільш рентабельні галузі промисловості, контролювали найвпливовіші ЗМІ, істотно впливали на державну владу. У діяльності ФПГ, як правило, переважали дві парадигми: використання влади для набуття власності й придбання за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу. Таким чином, український політикум поповнився двома феноменами – партіями влади та партіями-проєктами фінансово-промислових груп. І саме таким чином було закладено перші «бомби» розколу нашої держави.
Партійне сьогодення
І партії влади, і партії фінансово-промислових груп мають красивих, розумних і харизматичних лідерів, написані спеціалістами щедрі передвиборчі програми… Та ще в усіх них є дещо спільне й зовсім не помітне на перший погляд, – у всіх них відсутні ідеології.
Ідеологія ніколи не була сильною стороною сучасних українських політичних партій. Побачити в них у «чистому вигляді» консерватизм чи лібералізм практично неможливо. Та й радикальні течії часто мають доволі специфічний характер. До останнього часу найпопулярнішим способом перевиборчої боротьби була теза «гречка замість ідеологій»… І це працювало! Партійні лідери не переобтяжували себе й свої програми ідеологічними засадами. Скоріше, мотивами створення політичних сил було проштовхування власних інтересів та можливості участі у виборах.Популізм став головною ідеологією різнокольорових політичних сил. В Україні запрацював «політичний магазин», а партії стали «товаром».
Прикро констатувати, що майже всі політичні партії є або «фанклубами» одного лідера і вся їх діяльність спрямована на звеличення одного самозакоханого керманича, або ж – маріонетками в руках олігархічних кланів задля збереження панівних позицій. Симпатії олігархів прослідкувати легко: достатньо подивитися, чиї телеканали залюбки надають ефіри тим чи іншим політичним лідерам, й одразу стає зрозуміло, хто в чиєму театрі грає.
Але ж якби тільки в цьому була біда…
Ігри політиків тривалістю понад 20 років призвели до того, що народ утратив інтерес, «об’ївся» виставами в політичному театрі. Не вбачаючи принципової різниці між синіми, біло-червоними, помаранчевими та іншими, втомлений публічними принизливими чварами через посади, знесилений постійними розчаруваннями, спостерігаючи розколи, демарші та клонування, виборець просто стомився від цього всього, від такої «влади». Згідно з останніми дослідженнями соціологів, народ усе більше починає довіряти Збройним силам України, добровольчим батальйонам, волонтерським організаціям… А це вже небезпечні тенденції.
Та політики продовжують закривати на це очі. І, прагнучи застрибнути у вагони політичного поїзда, вже створюють просто партії-проєкти під конкретні вибори, партії-одноденки. Сумно від такої недалекоглядності…
То хто ж править Україною?
Відповідь лежить на поверхні… І найкраще сказати це словами першого президента незалежної України М. Грушевського: «Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна». І сталося це тому, що жодна політична сила, жоден партійний діяч, незалежно від того, яку посаду він обіймає, жодного разу не ніс і не несе донині персональної відповідальності за свою діяльність: ні юридичної, ні фінансової, ні громадянської. Одні – прагнуть довкрасти невкрадене, іншим – немає різниці… Тому країною править Хаос…
Цьому можна дати раду, якщо зрозуміти одну-єдину річ: ми не отримали цю країну в подарунок, ми позичили її у своїх дітей.
