Свою трудову діяльність після закінчення технікуму й служби на флоті я розпочинав майстром, начальником зміни на Ромашківському цегельному заводі, який входив до складу Рокитнянського об’єднання залізобетонних виробів і конструкцій. Більше пів тисячі переважно молодих мешканців райцентру та навколишніх сіл на них працювали. Вироблена ними продукція користувалася неабияким попитом. Коли ж тепер я повертаюся подумки в ті незабутні юні роки чи приїжджаю на свою малу батьківщину й бачу руїни заводу в густих чагарниках, – то серце переповнюється болем, цілою гамою невеселих почуттів. Невже сьогодні такі підприємства не знадобилися б у розбудові держави? Хто й чому дозволив спритним ділкам їх порізати на металобрухт?
Скажете, так це ж повсюдно за схожим сценарієм за копійки пронири скуповували оті горезвісні сертифікати й ставали «ефективними власниками» заводів та фабрик. І ви – маєте рацію. Ще чверть століття тому в Білій Церкві успішно працювали 34 промислові підприємства, понад 20 будівельних організацій, у тому числі й три потужні трести. До прикладу: лише на заводі «Сільмаш» щороку збирали більше 10 тисяч кормозбиральних комбайнів. На трикотажній фабриці ім. 8 Березня руками 2 тисяч невтомних трудівниць шили до 28 мільйонів виробів – по 100 тисяч щодобово. Майже півтора мільйона пар дитячого взуття, 800 тисяч пар із індексом «Н» сходило з конвеєрів виробничого взуттєвого об’єднання.
Напевне, не було й такого підприємства в країні, яке б не користувалося продукцією об’єднання «Електрокераміка». Колектив заводу «Радіокераміка» також відзначався своїми новітніми роз-
робками та трудовими звершеннями.
У передприватизаційний період більше 110 тисяч білоцерківців були зайняті в суспільному виробництві, а їхні бюджетоутворювальні підприємства були справді бюджетоутворювальними. Отож вистачало коштів і для соціального розвитку міста над Россю. Зводилися нові школи й дитсадки, лікарні й бази відпочинку. Лише силами домобудівного комбінату щорічно споруджували 100-120 тисяч квадратних метрів житла, тобто 1,5 тисячі квартир. Новосілля тоді було звичним явищем.
І це – неспростована, переконлива статистика тодішнього поступу вперед. Та, на жаль, на його шляху з’явився несподіваний айсберг непродуманих, часто утопічних та злочинних реформ. Лобісти з числа радянсько-комуністичної номенклатури в своїх корисливих інтересах у лютому 1991 року приймають недолугий, антинародний закон «Про власність» , який передбачає рішучі заходи роздержавлення та приватизації майна. Ось тепер, мовляв, на ділі прості робітники та інженери стануть справжніми господарями тих заводів і фабрик, загосподарюють по-новому, заживуть заможніше. Не бійтеся нічого, беріть свої законні ваучери і ставайте, нарешті, господарями життя. Та лукавили тодішні чиновники й депутати, знаючи наперед, чим усе закінчиться: небаченою аферою і привласненням ними ж та їхнім найближчим оточенням нажитого гіркою працею декількома поколіннями українців.
Практично тепер уся промисловість країни зосереджена в руках 10 олігархічних кланів: Рината Ахметова, Ігоря Коломойського, Юрія Бойка, Віктора Пінчука, Ігоря Суркіса та інших. Перепало дещо й місцевим князькам. Пригадайте, хто заволодів у нашому місті багатьма ласими, привабливими об’єктами нерухомості та земельними ділянками.
А що ж місто одержало від такої підступної, непрозорої, безконтрольної приватизації? Можливо, за виручені кошти зведено об’єкти соціального призначення, впорядкували Білу Церкву, прикрасивши її новими скверами й парками? Пройдіться хоча б центром міста, не кажучи вже про околиці, і ви оціните ефективність здійсненої «прихватизації». До речі, один з її провідників, В.П.Савчук, і досі обіймає керівну посаду в міській раді. Мабуть, за видатні досягнення в соціально-економічному розвитку рідного міста. Не забудьте про таких «реформаторів» і на наступних виборах.
Наочно всі ми бачимо, яких величезних збитків завдано неефективною злочинною приватизацією. Практично нас усіх ошукано, адже державний сектор за цей час скоротився до 16 відсотків, а 5/6 економічного потенціалу країни продано менше ніж за 11 мільярдів доларів, що складає лише 13 відсотків номінального ВВП України 1990 року. У результаті таких псевдореформ відтоді майже 13 мільйонів українців стали безробітними або ж заробітчанами. Міграція молоді з країни просто катастрофічна.
– Це гостро відчувається й у нашому місті, – говорить директор міськрайонного центру зайнятості Т.П.Геращенко. – Нині в нас на обліку стоять близько 6 тисяч безробітних та охочих знайти роботу. Зазначу, що з 2015 року до нас зверталися майже 54 тисячі громадян, переважна більшість із яких має вищу освіту. Далеко не всім ми можемо допомогти працевлаштуватися.
Очевидно, найближчим часом кількість безробітних у Білій Церкві зросте, адже загрозливі хмари вже скупчилися і над Шинним заводом №1. Якщо процедура банкрутства все-
таки відбудеться, для сотень сімей це може стати трагедією.
– Складається враження, що нинішня молода державна влада ще не перейнялася цими проблемами й хоче наступити на ті ж самі граблі, заявивши про невідкладну приватизацію великих і стратегічних об’єктів в умовах війни, – каже керівник політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Факел» Владислав Храпак. – Поспішність тут просто не припустима. А особливо, коли мова йде про запровадження ринку землі. У разі остаточного прийняття відповідного закону селяни, які обробляють свої чи взяті в оренду паї, у нерівній боротьбі зі скоробагатьками їх швидко позбудуться, адже вони не мають достатньо коштів для викупу землі.
Невже й селянам дістануться одні дірки від бубликів? А від тої безлічі нулів, як відомо, нам перепадають лише міцні ланцюги залежності.
Багато українців відчували себе обдуреними, позаяк не мали шансу взяти участь у роздержавленні більш-менш привабливих підприємств.
Парламент, галузеві міністерства, місцеві органи влади, але передусім самі директори підприємств робили все, щоб ніякі інвестори не отримали можливості контролювати підприємство.
У результаті приватизація так і не привела до появи класу інвесторів, зміни власників і модернізації виробництва в Україні.
«Приватизація мала незначний вплив на якість управління підприємствами в основному тому, що більшість (85%) акцій було видано чинним менеджерам і працівникам через механізм преференційного розміщення акцій (preffered share allocation) на етапі закритої підписки», – йдеться в звіті МВФ щодо України, випущеному в жовтні 1997 року.
При цьому торгівля цінними паперами, перехід прав власності, реєстри акціонерів і діяльність цих посередників практично не регулювалися. На цьому тлі виникало багато зловживань, махінацій і схем щодо незаконного привласнення. Це дозволяло директорам підприємств і великих акціонерів захоплювати повний контроль над підприємством і його фінансовими потоками.
На питання «Чи потрібно залишити та повернути у державну власність стратегічні підприємства, а решту продати, або необхідно приватизувати всі підприємства?» 78% громадян відповіли, що стратегічні підприємства мають бути повернуті та залишатися у державній власності.
Відтак, ваучерна приватизація зацементувала положення багатьох «червоних директорів» і дала доступ до держактивів підприємцям, близьким до влади. За 1992-1994 роки було приватизовано 12 000 підприємств. Роздержавлення проходило хаотично, через викуп підприємств інсайдерами (колективом і директорами), які мали можливість робити це на пільгових умовах. Таким чином у ті роки було приватизовано 80 % усіх компаній, за даними Світового банку. Така приватизація була неконкурентною за формою, а по суті – ускладнювала доступ до підприємств стратегічних інвесторів. Це стало підґрунтям для виникнення олігархату.
Володимир Шугалія
