Не продати б землю свою

«Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Саме з цього епіграфу і розпочинається знаменита повість Ольги Кобилянської «Земля», написана 125 років тому. Пригадуєте, тоді на Буковині молодий брат убив старшого, щоб самому дістати у спадщину батьківську землю. Прототип цього образу згодом виїхав на заробітки до Америки і там, не вибившись із злиднів, помер на чужині. Чи не трапляються подібні історії в її різних варіаціях в сьогоднішньому нестабільному житті?

Той неочікуваний телефонний дзвінок посеред чудового квітневого дня просто вдарив болем у серце. У селі Піщана Білоцерківського району безпосередньо в полі, біля сівалки, з мішком ярини в руках, раптово помер мій друг, не засіявши до краю своє хлібне і життєве поле. З дідів-прадідів Микола Андрусенко – хлібороб. До того, як стати фермером, трудився головним агрономом та нетривалий час очолював місцевий колгосп. А одержавши 30 гектарів ріллі у користування, він якось мені зізнався: «Знаєш, давно мріяв стати самостійником і не залежати ні від кого. Віднині я – вільна людина».

Він справді був неординарною особистістю. Дуже любив село, людей. Був оптимістом. Водночас інколи пізніми вечорами брав у руки олівця, і з його щирої і доброї душі лилися на папір поетичні рядки. Ось кілька з них – із першої збірки із символічною назвою «Надія».

Все коріння моє у землі, І немає у світі нічого, Про що думав би навіть у сні, Більш прекраснішого, святого від моєї святої землі.

Такі самородки й сподівалися стати врешті-решт справжніми господарями землі. Благо, зі здобуттям незалежності України, можновладці почергово обіцяли їм посприяти у здійсненні вікових мрій. На ділі ж все виходило незграбно, дивно і незбагненно. Чомусь такі захисники народних інтересів, як радикальні землеїди Олег Ляшко, Віктор Галасюк та десятки інших, лобіювали забаганки земельних баронів та олігархів, на гострих, загребущих гачках яких вже близько 8 мільйонів гектарів найкращого чорнозему. Саме так вони вчинили, коли внесли зміни до чинного Закону «Про оренду землі», якими встановили, що власники паїв повинні здавати свою землю в оренду не менше, ніж на 7 років. Справжнісінька кабала, адже багато хто здав землю аж на 49 років, фактично продавши її. Цим же шляхом через безвихідь пішла і знайома з Пищиків, віддавши практично назавжди два батьківських паї. Баронеса із Ковалівки не відмовилася від чергового ласого шматка. Не секрет, що саме вона тепер отримує найбільші площі земель на Київщині. Дехто може сказати: «А яка проблема? Ви ж подивіться, мовляв, якою багатою і чарівною стала Ковалівка».

Згоден, родове село процвітає: воно – мов писанка, зразково-показове. Класна школа, чорні лебеді на мальовничому ставку радують око. Все тут на найвищому рівні. Навіть футбольна команда «Колос», для якої споруджується сучасний стадіон. Все для блага людей…

А що ж мають інші села, мешканці яких віддали дружно свої паї в оренду ковалівській героїні? Далеко не їдьте. Перетніть межу сусідньої Устимівки, і ви одразу ж відчуєте суттєву різницю – нема тут такого лоску і розкоші. Схожа картинка і в інших населених пунктах. Тобто практика засвідчує, що концентрація земель в одних руках ( хотіли узаконити до 200 тисяч га, тепер зупинилися, та 10 тисяч – теж забагато) не додає робочих місць, знищує дрібне фермерство і тваринництво. Відтак, села стають ще біднішими і просто вимирають.

Ще не так давно Білоцерківщина славилася розвиненим тваринництвом. На її фермах утримували 22 тисячі корів. Щороку колгоспи і радгоспи виробляли понад 70 тисяч тонн молока і 15 тисяч тонн м’яса. У сільгоспвиробництві трудилися 17 тисяч громадян.

Що маємо тепер? Кожен, хто буває в селах, на власні очі бачив зруйновані або ж порожні ферми. Звідси й невтішний результат: за останні десятиліття кількість корів в Україні зменшилася в 10 разів. Торік в країні було вироблено менше

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *