Ветерани

Колишній «Будинок побуту», 4-поверхове приміщення в самому центрі, напевно, знають усі жителі нашого міста. Саме тут, на 2-му поверсі, активно працює «Всеукраїнське об’єднання ветеранів». Зазирнувши всередину, зустрічаю літнього чоловіка, знайомлюся й прошу про інтерв’ю для нашого видання.

Петро Михайлович Саноцький (а саме так представився мені чоловік), посміхнувся, почувши назву газети, й люб’язно погодився відповісти на мої запитання.

-Петре Михайловичу, скажіть, будь ласка, хто є членами вашої організації, яка розташувалася тут, у самому центрі міста?

– Членами нашого «Всеукраїнського об’єднання ветеранів» є різні люди: і ветерани Другої світової війни, яких уже майже не залишилося, і ветерани війни на Сході України, і ветерани праці, й почесні громадяни міста, й офіцери запасу та інші небайдужі до сьогодення люди. До речі, Ви правильно підмітили, що наш офіс розташований у самому серці міста. Недавно нам довелося поборотися трохи за нього, бо трапляється інколи так, що деяким людям із владними повноваженнями дуже хочеться покласти на нього руку. Та ми просто так не здаємося. Наразі питання вже вирішується, і це добре, що не доведеться воювати з міською владою.

– Ветерани – не багаті люди. Як вдається утримувати приміщення? – посміхнувшись, запитала я.

– Насправді, кошти на утримання цього приміщення виділяються містом. У це фінансування входить орендна плата та оплата комунальних послуг. Усе ж інше – наше. У кого що було, те й притягли сюди: хто крісло, хто шафу, хто стола.

Я озирнулася навколо, фіксуючи, відверто кажучи, занадто скромний інтер’єр, і знову звернулася до Петра Михайловича з наступним запитанням.

– У продовження попередньої розмови скажіть, як ще піклується місто про ветеранів?

– Ми не можемо жалітися, хоча нас і не балують. У святкові дні Білоцерківська міська рада організовує вітальні обіди для ветеранів міста, діє безкоштовна підписка на дві місцеві газети – «Замкова гора» й «Громадська думка». Також є програма допомоги «Турбота». Завдяки цій програмі одинока, хвора, престаріла людина може отримати матеріальну допомогу від міста в разі нагальної потреби.

– Невже це справді працює? – запитала я.

– Так, працює, але легше й простіше зробити це посередництвом таких організацій, як наша. Усе-таки досвід носіння паперів владними кабінетами необхідний і людині без певних знань важко буде добитися очікуваного результату.

-Петре Михайловичу, чим ще, крім стукання у владні кабінети, займається ваша організація?

– Ось у цьому невеликому приміщенні ми змогли поєднати й нашу ветеранську спілку, і «Спілку офіцерів України», і «Центр польської освіти та культури», і громадську організацію «Профспілка військовослужбовців». Усе це працює на благо нашого суспільства, а ми беремо активну участь у творенні сучасної історії України. Ми – далекі від комуністичної ідеології і розуміємо загрози, які стоять сьогодні перед нашою державністю. Тому одним із головних пунктів у нашому Статуті є патріотичне виховання молоді. Наші ветерани йдуть у школи до дітей. Ми розказуємо про те, як гартується наша країна. Це й Чорнобиль, і революції, і війна. Це й більш давня історія, як-то подвиг Героїв Крут. Ми відчуваємо, що повинні це робити. Наші внуки мають знати не лише яскраві вогні народних гулянь і ІТ-технології, вони повинні бути готовими до реального життя. Ми відчуваємо себе відповідальними за те, щоб передати рідну землю в надійні руки наших нащадків.

Двері знову відчинилися, і до нашої розмови доєднався голова організації Петро Васильович. Тож наступне запитання спрямовую вже до нього.

– Останнім часом наша країна перебуває в зоні такої собі турбулентності. Що думають про це ветерани?

– Що думають ветерани? – Петро Васильович здивовано підняв брови. – Та Ви ж подивіться на нашу Верховну Раду!!! Вони ж поняття не мають про те, що таке 40-мільйонна держава і як нею керувати! Ми зараз на межі того, що можемо втратити державу, як це було 100 років тому в часи Грушевського, Винниченка, Скоропадського, Петлюри, коли владні мужі доділилися до того, що муравйовські загони пішли в наступ, і ті триста студентів до останнього подиху боронили свою землю. Та, на жаль, це не врятувало Україну від більшовицьких лап. Те саме відбувається і зараз: із усіх боків країну атакують, і цього не бачить лише той, хто не хоче бачити принципово.

– І останнє запитання. У головній статті номеру, у якому буде опубліковане і це інтерв’ю, розкривається питання ефективності приватизації, проведеної в Україні. Яка Ваша думка стосовно цього?

– Ми були ошукані… Ті сертифікати – це просто «фантики», спосіб отримати державне майно задарма. Для того, щоб проводити такого роду якісні перебудови в економіці країни, потрібно було, у першу чергу, провести повну інвентаризацію майна й написати правильні для країни (а не певної групи людей) закони. Так само і з землею зараз! Повинен бути перепис населення, інвентаризація земель і справедливий розподіл народного майна між усіма громадянами України. А так, нашвидкуруч, нас чекає лише чергове ошукання.

Мої запитання до цих поважних і водночас простих чоловіків закінчилися. Але мені не хотілося йти від них. І це було викликано почуттям безпеки, яка панувала тут. Їхні розум, сила, упевненість зміцнювали мою віру в те, що Україна зможе пройти свій нелегкий шлях. І саме в цей момент абсолютної безпеки я згадала фільм «У бій ідуть лише «старі». З такими ветеранами – не страшно… У таких ветеранів є чого вчитися!

Марина Богдан

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *